Невпевнено, боязко, наче соромлячись

Невпевнено, боязко, наче соромлячись,
Крізь товщю руїн проростає трава.
Із острахом душу вразливою роблячи,
Я мушу зізнатися в тім, що жива.

Посічене серце снарядами зрадництва,
Мовчанням братів, егоїзмом рідні.
Я клапоть за клаптем відновлюю радощі,
Які загубила в цій страшній війні.

Радію тому, що в полоні гріховності
Я все ще сприймаю Христа благодать,
І шрами мої стали ребрами жорсткості,
Хоч досі на зміну погоди болять.

Сумую за щастям. І штучно відтворюю
Домівку, любов, дружбу, віру, мету.
І сяє надія: а раптом за обрієм
Я новим цвітінням колись розквіту?

Виктория Рахуба