Невпевнено, боязко, наче соромлячись,
Крізь товщю руїн проростає трава.
Із острахом душу вразливою роблячи,
Я мушу зізнатися в тім, що жива.
Посічене серце снарядами зрадництва,
Мовчанням братів, егоїзмом рідні.
Я клапоть за клаптем відновлюю радощі,
Які загубила в цій страшній війні...