Нещодавно підняли з дівчатами цікаву тему:
«Якщо мене щось чіпає, значить дещо з мене випирає».
Чи завжди це так?
Я особисто прийшла до того, що тут треба дві площини враховувати.
Хтось із мудрих сказав: Коли тебе образили, то ще й подякуй, бо це ж вони не знають, що насправді ти набагато гірший.
Так, будь-яка образа виявляє в нас якусь нереалізовану претензію. Нам так сильно чогось хочеться, що це стає домінуючим мотивом у відносинах, і коли ми не отримуємо бажаного, то це нас глибоко «чіпає». У цій площині, дійсно, чим глибше спостерігаємо гріховність свого серця і сприймаємо благодать Христа, тем менше шукаємо поваги до себе (позитивної оцінки від інших), менше наполягаємо на своєму (бо не маємо переконань, що тілько своє вірне), більше сосереджені на інтересах оточуючих і, таким чином, менше страждаємо від образ.
Та є ще інший вимір. Цінність відносин. Людину, яка тебе ображає, яка поводиться з тобою брутально, можна терпіти, можна до неї поблажити, можна на неї не ображатися (адже на хворих не ображаються)… Але мати з нею близькі стосунки неможливо. Бо стосунки – це завжди двобічне явище. І коли людина унеможливлює дружбу з нею, це може викликати душевний біль. Не тому, що щось «випирає», а тому що є прагнення до здорових стосунків.
Таке прагнення, звісно, теж може занадто «випирати». Та це буде видно по тому, як ми зможемо впоратися зі своїм болем…
Оставьте комментарий
Буду рада вашим откликам!